Що було до супутникових навігаторів

Концепцію сучасного навігатора можна простежити ще на приладі Iter-Auto з початку 1930-х років. Він був виготовлений італійською компанією з Рима. Пристрій треба було монтувати на панель приладів, та завантажено маршрутами, надрукованими на довгих паперових сувоях. Цікаво, що прилад був підключений до спідометра транспортного засобу, і карта прокручувалась автоматично.

Але навіть Iter-Auto – не зовсім нова ідея. Наприклад, патент США, виданий в 1921 році Джону Дж. Бові, описує дуже схожий прилад з картами на сувоях.

А у 1927 році, британська фірма виготовила навігатор Plus Four Wristlet Route, який нагадував смарт-годинники сучасності. Він поставлявся в комплекті з прокрутками, що охоплювали безліч популярних маршрутів подорожей у Великій Британії.

Ідея об’єднання телеметрії з фізичними картами знову з’явилася в 1981 році з Honda Electro Gyrocator: Занадто дорогий, він був доступний лише в декількох серіях автомобілів. Водій міг вставляти прозорі карти на свій 6-дюймовий монохромний екран, а його поточне місце було показано блимаючою крапкою. Інформація потрапляла на пристрій за допомогою даних з КПП автомобіля та газового гіроскопа, що міститься всередині машини.

Honda Electro Gyrocator через декілька років замінили на Etak Navigator. Ця система складалася з векторного дисплея та цифрових карт, що зберігались на касетах. А для визначення місця розташування використовувалась телеметрія від датчиків коліс і компас. Важливо, що Etak Navigator міг перетворювати вуличні адреси в координати довготи/широти й активно підказувати дорогу до місця призначення.

Ще до того як з’явився Etak Navigator, багато компаній, включаючи Ford, розробляли перші супутникові навігаційні системи. Коли в 1995 році GPS став загальнодоступним, всі телеметричні системи стали втрачати своє значення, так само як сьогодні це відбувається з автономними навігаційними пристроями. Тепер ми використовуємо наші смартфони та вбудовані навігатори, щоб потрапити з точки A до точки B.